Лекція Генрі Редвуда “Партисипативні і креативні підходи до розбудови громад”

В цій лекції Генрі Редвуд окреслив проблеми, пов’язані з існуючими підходами до репрезентації насильства, та представив спосіб, як мистецтво може працювати з фактом насилля інакше. 

Генрі Редвуд — фахівець і викладач на факультеті дослідження війни (war studies) в King’s College London. Він досліджує, як утворюються нові спільноти внаслідок війн, їх вплив на життя людей та роль права, архівів і мистецтва в цьому процесі. Цим та іншим темам присвячені його численні публікації, зокрема і монографія “Архівна політика міжнародних судів”, написана в Кембриджі у 2021 році.

У своїх дослідженнях йому доводилося співпрацювати з багатьма профільними інституціями, зокрема із Міжнародним кримінальним трибуналом подій в Руанді. Як фахівець з травмоінформованого мистецтва, він співпрацював з Opera Circus, BlkBrd Collective, Марком Невіллем та спільно із сербським художником Владіміром Міладіновичем створив мистецькі проєкти “Undiscernible” (2019) і “The Notebook” (2020). 

Пропонуємо відеозапис і короткий конспект лекції для тих, хто не зміг доєднатися до зустрічі. Ця лекція буде корисною для студентів і фахівців мистецького профілю, психологів, арттерапевтів та всіх, хто цікавиться темою травми та її впливом.

Свою лекцію Генрі Редвуд розпочав із визначення проблеми репрезентації насильства. Основний аргумент полягає в тому, що сучасні репрезентативні стратегії опрацювання травми часто не в змозі належним чином впоратися зі спадщиною травми, внаслідок чого вони продукують нерівні спільноти і продовжують насильство в іншій формі. Звернення же до мистецтва може запропонувати додаткові стратегії та способи комунікації і взаємодії, які уможливлюють існування інших способів співбуття та інших типів спільнот. 

Проблема існуючих підходів до репрезентації насильства і побудови миру

Генрі Редвуд досліджує теми насильства і травми протягом багатьох років. В своїх дослідженнях він фокусується на вивченні документів міжнародних судів та конвенцій на кшталт прийнятої ООН конвенції щодо післявоєнної Югославії. Також він досліджує все, що стосується міжнародних програм встановлення миру та перехідних періодів встановлення влади і справедливості. Всі ці угоди та правосуддя перехідного періоду існують для того, щоб змінити законодавчу систему і побудувати стійкий мир після війни, а також для того, щоб вилікувати людей, забезпечити справедливість і побудувати стабільне громадянське суспільство. 

За думкою Генрі, якщо вивчити всі ці документи, відразу стає зрозуміло, що вони не в змозі цього зробити і мають дуже незначний вплив. У своїх розвідках він також звертає увагу на те, як міжнародні суди говорять про пережиту травму і як це впливає на майбутнє громади. Ці історії з минулого не є історичною справкою, вони досі впливають на те, як суспільство розвивається і змінюється. Загалом можна відзначити терпимість міжнародних судів до воєнних злочинів, особливо до тих, що скоювалися по відношенню до жінок. Відтак це впливає й на відношення самого суспільства до них. 

Генрі робить висновок, що ці судові засідання радше негативно вплинули на суспільство. До того ж, якщо вивчити документи країн, в яких відбувалося подібне насильство, можна побачити, що правосуддя застосовувалося не належним чином. Відбувалося утвердження негативного миру, тобто мир розумівся як відсутність насилля. Ці суспільства не змогли досягти того, що ми називаємо сталим миром. Тобто ситуації, коли різні члени громади і різні організації можуть мирно співіснувати і взаємодіяти. Ці дві ідеї — позитивного і негативного миру — ввів норвезький дослідник досліджень миру і конфлікту Йоган Гальтунг. Існує декілька припущень встановлення негативного миру. По-перше, міжнародні ініціативи не залучають до процесу прямих жертв насильства. По-друге, конвенції закликають до утвердження правди, яка розуміється ними, як щось абсолютне, чого неможливо досягти. В той же час, прямі свідки розповідають свою правду, сприйняту і відтворену ними суб’єктивно. По-третє, в етнічних і національних конфліктах боротьба за правду призводить до ще більшого розколу, ніж миру. Тож хто у цьому винен і як нам досягти іншого? 

Як мистецтво може допомогти? 

Для травмоінформованого підходу дуже важливо розуміти вплив травми, починаючи з впливу на конкретного індивіда і закінчуючи впливом на громаду. Варто розуміти, що найпершою відповіддю громади на травматичний досвід є ігнорування. Тут постає зокрема і етичне питання, чи маємо ми займатися переосмисленням цього досвіду і надавати йому голос, тоді як його жертви не бажають про це говорити. Дуже часто ця ситуація нав’язується ззовні, ба більше, тими людьми і інституціями, які не мають схожого досвіду, тож це доволі негативно впливає на розвиток громади.  

Саме тут на допомогу приходить партисипативний підхід. Одним із перших цю тему почав досліджувати Роберт Чамберс у 80-ті рр. Він зосередився на дослідженні взаємодії між державою та суспільством, і показав, що вона не може бути успішною, оскільки не є рівноцінною. Натомість він пропонував посилювати менші місцеві спільноти, щоб у майбутньому вони самостійно знаходили шляхи вирішення своїх проблем, розвиваючи низові ініціативи. Вже зараз можна стверджувати, що подібні проєкти дійсно виявилися більш ефективними, і ми спостерігаємо вплив менших громад на зміни суспільства загалом. Працюючи з локальними спільнотами, варто пам’ятати про цей зв’язок. 

Партисипативний підхід

Партисипативний підхід має тривалу і цікаву історію в мистецтві. Прикладом такого підходу може бути мистецтво François Matarasso. Є декілька передумов такого підходу, які варто враховувати у своїй практиці:

• інтервенції мають передавати відповідальність локальній громаді,
• вони мають пріоритезувати те, як ці громади розуміють світ,
• вони мають знати, які владні відносини і зв’язки існують в цій громаді.

Тільки після цього ми можемо створити мистецький продукт, який матиме шанс отримати відгук громади. 

Приклади таких проєктів

Генрі Редвуд навів два приклади партисипативних травмоінформованих проєктів, над якими працював він і його колеги. Перший проєкт мав успіх, тоді як другий виявився невдалим. Тут варто зазначити, що ми не завжди можемо спрогнозувати результат і вплив проєкту на громаду. Але в будь-якому випадку ми можемо окреслити умови, за яких така взаємодія з громадою буде гарним досвідом для обох сторін.  

Проєкт “A Restless Art” відбувся у Сараєво, Боснія, у 2019-2020 рр. Як відомо, наприкінці минулого століття в цій країні була війна між трьома націоналістичними групами, й крім звичайних воєнних злочинів, ця війна відрізняється тим, що її складовою був геноцид. Після завершення війни в країні проводилися різноманітні заходи з побудови миру за ініціативи ООН, ЄС та НАТО. Якщо дослідити ці ініціативи, за думкою Генрі, ми побачимо гарний приклад того, як будується негативний мир, сповнений стишеного насильства. Тож попри всі ці заходи Боснія залишилася близькою до агресивної фази насильства серед суспільства. Вплив цих ініціатив доволі примарний. Найбільш вразливою і одночасно цільовою групою цих ініціатив була молодь. Але згідно актуальної статистики, в Боснії понад 40% молодих людей є безробітними, вони не вміють взаємодіяти з громадськими організаціями і з суспільством загалом. Можна припустити, що ці ініціативи не мали бажаного ефекту через те, що були ініційовані зверху. 

Щоб побороти цей негативний тренд, Генрі Редвуд разом з колегами з King’s College London та Opera Circus створили режисерський курс, на якому молоді боснійці могли навчитися знімати фільми. Співпраця з членами місцевих спільнот допомогла побудувати тісніші зв’язки всередині громади. Вони заохочували молодь розповідати свої історії. Але не ті, які міжнародні суди хотіли б від них почути, а ті, які вони б самі хотіли розповісти. В межах курсу Генрі разом з колегами намагалися навчити їх критичному мисленню і усвідомленню того, як їхня творчість може змінити їхнє життя і оточення. Також вони зосередились на тому, щоб молодь сама почала створювати і розвивати власні ініціативи. 

Другий проєкт було представлено на фестивалі “Маніфеста”, який відбувається щодвароки у різних містах і країнах. В 2022 році фестиваль відбувся в Пріштіна, столиці Косово, країні, яка мала подібний до боснійського досвід війни. В Косово також було проведено чимало проєктів з побудови миру. Як і у випадку з Боснією, в країні є проблеми з корупцією і з забрудненням навколишнього середовища. Наскрізною ідеєю фестивалю було створення низових ініціатив і залучення місцевої громади. Фестиваль був доволі успішним. Участь місцевих митців була досить високою: біля 60% митців походили з країн колишньої Югославії, 50% всіх учасників — жінки. 

У межах цього бієнале Генрі разом з колегами створили проєкт “Зелений коридор”. В ньому вони зосередилися на тому, як поєднати різні частини міста, які мають мало спільного між собою. Вони хотіли створити середовище взаємодії між представниками цих різних громад. Для цього вони створили зелені насадження і побудували все необхідне для парку, в якому ці люди могли б взаємодіяти. Але коли вони повернулися туди за деякий час після фестивалю, то зрозуміли, що спільноті це було не цікаво, оскільки місце виявилося покинутим — дерева вмерли, лавки були розбиті або вкрадені, всюди було сміття і все виглядало занедбаним. Причиною такої невдачі, на думку Генрі, було те, що взаємодія з людьми, які мали б користуватися і підтримувати це місце після проєкту, була недостатньою. 

Серед основних висновків цього проєкту можна також виокремити наступні:

• партисипативні проєкти мають максимально залучати місцеву громаду і спонукати її створювати низові ініціативи,
• відповідальність за реалізацію проєкту має також бути на боці громади (до прикладу, якщо ми залучаємо школу, вона також має бути залученою у процес і нести відповідальність),
• проєкт має працювати в довгостроковій перспективі, тож маємо продумувати все на стратегічному рівні,
• проєкти мають бути адаптивними (якщо бачимо, що проєкт не приносить бажаного результату, змінюємо),
• необхідно зважати на владні відносини у громаді і застосовувати досвід та знання, якими послуговується спільнота. 

Детальніше про причини невдачі проєкту і висновки можна прочитати в статті Генрі Редвуда за посиланням.

Лекція відбулася 30 квітня 2024 року у межах пілотного проєкту з травмоінформованого мистецтва для українських університетів, започаткованого українськими та британськими експертами з Харкова, Львова, Івано-Франківська, Кропивницького, Лондона та Единбургу за ініціативи Art Therapy Force.