Арттерапія

Арттерапія — це інтегративна діяльність в сфері психічного здоров’я та соціальних послуг, яка збагачує життя індивідів, родин та громад через активний творчий процес, застосування психологічних теорій і людського досвіду у межах психотерапевтичних стосунків.

Арттерапія, що проводиться професійним арттерапевтом, ефективно підтримує як особисті, так і міжособистісні цілі лікування, а також відповідає на потреби громади. Вона сприяє покращенню когнітивних та сенсомоторних функцій, розвитку самооцінки і самосвідомості, формуванню емоційної стійкості, сприянню глибшому усвідомленню, вдосконаленню соціальних навичок, зменшенню конфліктів і стресу, а також підтримує соціальні та екологічні зміни.

Арттерапія, через свої інтегративні методи, залучає розум, тіло та дух у спосіб, який виходить за межі вербального спілкування. Кінестетичні, сенсорні, перцептивні та символічні можливості відкривають нові шляхи для вираження і сприйняття, обминаючи обмеження звичайної мови. Візуальне та символічне вираження надає голос глибоким переживанням, підтримуючи трансформацію на індивідуальному, колективному і суспільному рівнях.

Джерело: American Art Therapy Association

← до змісту

Музикотерапія

Музикотерапія (музична терапія) — це визнаний клінічний метод психологічної допомоги, який проводять сертифіковані музикотерапевти. Вона покликана підтримати людей, чиє життя зазнало змін через травму, хворобу або інвалідність, допомагаючи їм справлятися з психологічними, емоційними, когнітивними, фізичними, комунікативними та соціальними викликами.

Музикотерапевти працюють з людьми різного віку, стану здоров’я й життєвих обставин — від підтримки новонароджених у формуванні зв’язку з батьками до чутливої, співчутливої паліативної допомоги наприкінці життя. Вони використовують глибокі, природні властивості музики як інструмент зцілення, розвитку й підтримки.

Основою музикотерапії є терапевтичні відносини, що формуються й розвиваються під час живої музичної взаємодії між терапевтом і клієнтом. У процесі використовуються різні інструменти, музичні стилі та голос; музика часто імпровізується. Така форма спілкування дає змогу клієнтам створювати власну музичну мову — безпечний простір для самовираження, дослідження емоцій та встановлення зв’язку з навколишнім світом.

Оскільки участь у музиці та реакція на неї не залежать виключно від здатності говорити, музикотерапія є особливо ефективним клінічним методом для людей, які мають труднощі з вербальним спілкуванням.

Існує два основних види музикотерапії: активна та рецептивна.

Джерело: British Association For Music Therapy

← до змісту

Активна музикотерапія

Активна музикотерапія застосовується як самостійно, так і в поєднанні з іншими терапевтичними підходами для підтримки людей із різними психіатричними й неврологічними станами, що впливають на когнітивне, емоційне, соціальне чи моторне функціонування.

Під активною музикотерапією ми розуміємо взаємодію з музикою, у якій пацієнт бере безпосередню участь у створенні музики — на відміну від пасивного слухання. Це може бути гра на музичних інструментах, вокальна імпровізація чи ритмічні вправи.

Найбільше наукових досліджень ефективності активної музикотерапії наразі зосереджено у сфері нейрореабілітації, де музика стає інструментом відновлення, стимуляції та розвитку.

Вибір музичного інструмента чи інструментів залежить від конкретної терапевтичної ситуації і тісно пов’язаний із поточним емоційним чи фізичним станом пацієнта, а також з етапом, на якому він перебуває у процесі терапії. Попередній музичний досвід або навички гри на інструментах не мають значення, адже музика в музикотерапії не передбачає жодних вимог до рівня підготовки — вона відкрита для кожного, незалежно від здібностей чи досвіду.

Джерело: Components of Active Music Interventions in Therapeutic Settings—Present and Future Applications

← до змісту

Рецептивна музикотерапія

​У розділі “Receptive Music Therapy” книги The Oxford Handbook of Music Therapy (2015), Джейн Едвардс і Деніз Гроке описують рецептивну музикотерапію як терапевтичний підхід, у якому клієнт слухає музику з метою досягнення певних терапевтичних результатів.

Цей метод може включати прослуховування живої або записаної музики, а також інші техніки, такі як музично-асистована релаксація, аналіз текстів пісень, створення плейлистів і використання музики в поєднанні з візуалізацією.

Рецептивна музикотерапія особливо корисна для клієнтів, які мають труднощі з вербальним спілкуванням, пам’яттю або віддають перевагу пасивному підходу до терапії.

← до змісту

Мультимодальність в арттерапії

Мультимодальний підхід в арттерапії передбачає використання кількох видів мистецтва в межах однієї сесії або серії сесій. Цей підхід розширює можливості самовираження клієнта, дозволяючи застосовувати різні творчі методи, такі як малювання, музика, танець, драма та письмо.

Використання мультимодального підходу сприяє глибшому розкриттю емоцій та переживань, активізує внутрішні ресурси та підвищує адаптаційні здібності особистості.

← до змісту

Танцювально-рухова терапія

Танцювально-рухова терапія, згідно з Американською асоціацією танцювальної терапії (ADTA), є психотерапевтичним підходом, що використовує рух для сприяння емоційному, соціальному, когнітивному та фізичному інтегруванню людини з метою покращення її здоров’я і благополуччя.

Цей підхід зародився у 1940-х роках, коли новатори, багато з яких були професійними танцюристами, почали усвідомлювати, яку користь може принести застосування танцю та руху в психотерапії. Це цілісний метод, заснований на емпірично підтвердженому переконанні, що розум, тіло і дух є нероздільними та взаємопов’язаними: зміни в тілі відображають зміни в розумі, і навпаки. Оскільки танцювально-рухова терапія є підходом, що зосереджується на русі та тілі, його важко описати словами — для того, щоб по-справжньому зрозуміти його, необхідно активно брати в ньому участь.

Джерело: American Dance Therapy Association

← до змісту

Травма

Травма — це стан, що виникає внаслідок подій настільки сильних або інтенсивних, що вони перевищують здатність людини впоратися з ними, спричиняючи довготривалий негативний вплив.

Зазвичай травматичні події є неконтрольованими для самої людини. Серед них: сексуальне чи фізичне насильство, напади, теракти, війна, стихійні лиха, ДТП, серйозні нещасні випадки, пожежі, викрадення, смерть близької людини (особливо раптова й неочікувана), а також болісні чи страшні медичні процедури. Расизм, групова ненависть або дискримінація також можуть спричинити травматичну реакцію.

Діти й підлітки можуть бути травмовані як у разі безпосереднього переживання таких подій, так і якщо стали їхніми свідками або дізналися про них від інших.

Втім, сам факт переживання або спостереження за травматичними подіями не пояснює повністю їхній вплив на людину. На наслідки — як короткострокові, так і довготривалі — впливають багато чинників, зокрема соціокультурний та політичний контекст. Наприклад, у разі стихійного лиха — землетрусу чи повені — рівень травматизації залежить від дій служб порятунку, масштабів бідності, перенаселеності, стану інфраструктури та реакції влади.

Переживання травматичних подій у дитинстві може мати особливо серйозні наслідки. Вони пов’язані зі змінами у структурі й функціонуванні мозку, впливають на пізнавальний, емоційний і соціальний розвиток дитини або підлітка. Дослідження показують, що дитяча травма підвищує ризик розвитку психічних розладів у майбутньому, ускладнює стосунки з іншими, а також збільшує ймовірність повторного потрапляння в травматичні ситуації, зокрема насильство.

Після переживання або свідчення надзвичайно травмуючих подій багато дітей і підлітків відчувають сильний стрес і мають труднощі з поверненням до звичного життя. Більшість із них поступово відновлюються впродовж кількох тижнів або місяців, але в деяких розвиваються тривалі труднощі. Іноді діти й підлітки зовні майже не реагують навіть на дуже важкі події — але з часом у них можуть з’явитися серйозні наслідки.

Форма й вираження наслідків травми можуть сильно відрізнятися. Іноді симптоми відповідають діагностичним критеріям психічних розладів (наприклад, тривожного розладу або великої депресії), але іноді — ні.

Джерело: The UK Trauma Council

← до змісту

ПТСР

ПТСР (посттравматичний стресовий розлад) — це діагностичний термін, який використовують для опису певного набору симптомів, що можуть з’явитися в людини після переживання або спостереження потенційно травматичної події чи подій.

Існують два подібні, але не ідентичні, загальновизнані набори діагностичних критеріїв для психічних розладів, зокрема ПТСР:

  • Міжнародна класифікація хвороб, 11-те переглянуте видання (ICD-11), розроблена Всесвітньою організацією охорони здоров’я.

  • Діагностичний і статистичний посібник з психічних розладів, 5-те видання (DSM-5), розроблений Американською психіатричною асоціацією (APA).

ПТСР вперше був офіційно визначений у 1980 році, коли Американська психіатрична асоціація оприлюднила третє видання своєї діагностичної системи — DSM-III. Відтоді діагностичні критерії зазнали певних змін.

Згідно з DSM-5, щоб поставити діагноз ПТСР, людина повинна пережити або стати свідком травматичної події, що передбачає “реальну або потенційну загрозу смерті, серйозного ушкодження або сексуального насильства”.

Варто зазначити, що деякі події можуть не відповідати цим формальним критеріям, але все одно бути травматичними для людини і призводити до симптомів ПТСР або інших значних психічних труднощів.

Ба більше, ПТСР не охоплює весь спектр реакцій на травматичні події — багато людей можуть бути травмовані, але їхній стан не відповідатиме критеріям для постановки цього діагнозу.

Існує три групи симптомів, які є спільними як для класифікацій DSM-5, так і для ICD-11. Їх іноді називають основними симптомами ПТСР:

  1. Нав’язливі спогади або повторне переживання події
    (наприклад, нав’язливі думки, повторне переживання, у якому відображається травматична подія, нічні кошмари, флешбеки, сильне емоційне реагування на нагадування про подію).

  2. Уникання
    (наприклад, уникання думок, почуттів або спогадів про подію; уникання людей, місць, розмов або ситуацій, пов’язаних із нею).

  3. Підвищене збудження, реактивність або відчуття постійної загрози
    (наприклад, дратівливість, гіпернастороженість, легка збудливість, труднощі з концентрацією, проблеми зі сном).

DSM-5 застосовує значно ширший підхід: він перераховує більше симптомів у кожній із трьох груп, а також додає четверту групу — симптоми, пов’язані зі змінами мислення та емоцій, зокрема:

  • Перебільшено негативні переконання про себе, світ чи інших людей;

  • Викривлені думки про причини події та її наслідки;

  • Постійні негативні емоції;

  • Втрата інтересу до важливих подій;

  • Відчуття відстороненості від інших і нездатність відчувати позитивні емоції.

Цей ширший підхід збільшує перетин із іншими психічними розладами, але дозволяє класифікувати ширший спектр симптомів як ПТСР. Натомість ICD-11 зосереджується лише на двох симптомах із кожної з трьох основних груп, що спрощує діагностику, але може призвести до того, що деякі люди з нетиповими проявами не отримають діагнозу.

Симптоми ПТСР часто виникають у перші дні та тижні після потенційно травматичної події, але в багатьох людей вони зникають самостійно. Тому ПТСР не можна діагностувати, якщо симптоми тривають менше ніж місяць (за DSM-5) або кілька тижнів (за ICD-11).

Джерело: The UK Trauma Council

← до змісту

кПТСР

Було визнано, що реакції деяких людей на травматичні події виходять за межі традиційного розуміння ПТСР. У DSM-5 це було враховано завдяки ширшому підходу, який дозволяє класифікувати ширший спектр симптомів як ПТСР. Натомість ICD-11 запропонувала інший шлях — офіційно ввела новий діагноз: комплексний посттравматичний стресовий розлад (комплексний ПТСР).

Згідно з ICD-11, комплексний ПТСР включає ті самі основні симптоми, що й ПТСР, але доповнюється трьома додатковими групами симптомів, які іноді називають порушеннями саморегуляції (disturbances in self-organisation, DSO):

  • Порушення емоційної регуляції (наприклад, сильна дратівливість або спалахи гніву, емоційне оніміння);

  • Негативні переконання про себе як про знецінену, зламану чи нікчемну людину, що супроводжуються відчуттям сорому, провини або поразки, пов’язаними з травматичною подією;

  • Труднощі у встановленні та підтриманні близьких стосунків, у здатності відчувати зв’язок з іншими.

Дослідження свідчать, що діагноз комплексного ПТСР може бути застосований і до дітей та підлітків.

Джерело: The UK Trauma Council

← до змісту

Травмоінформовані підходи

Травмоінформовані підходи — це способи надання медичної та соціальної допомоги, засновані на розумінні того, що пережита травма може впливати на нервову систему, біологічні процеси, психологічний стан і соціальний розвиток людини.

Ці підходи застосовуються в охороні здоров’я, соціальній роботі, освіті, праві та мистецтві, допомагаючи людям, які пережили насильство чи катастрофи. 

Ці підходи спрямовані на те, щоб підвищити обізнаність фахівців про те, як травма може негативно впливати на окремих людей і цілі спільноти, а також — на їхню здатність почуватися в безпеці та будувати довірливі стосунки з працівниками системи охорони здоров’я та соціальних служб.

Їхня мета — зробити послуги більш доступними та якісними, створюючи безпечні, культурно чутливі умови, яким люди довіряють і до яких хочуть звертатися. Такі підходи готують фахівців до партнерської роботи з клієнтами — у співпраці, з повагою до їхнього досвіду та з акцентом на надання вибору у питаннях здоров’я та добробуту.

Метою таких підходів не є лікування наслідків травми — це завдання спеціалізованих фахівців і служб. Натомість вони спрямовані на подолання бар’єрів, з якими стикаються люди з травматичним досвідом під час звернення по медичну чи соціальну допомогу, на створення безпечного середовища для осіб, які пережили травми, і на підтримку їхнього відновлення.

Окремим завданням застосування травмоінформованих підходів є уникнення повторної травматизації — тобто повторного переживання почуттів, думок чи тілесних реакцій, пов’язаних із минулою травматичною подією.

Джерело:Guidance NHS, Working definition of trauma-informed practice

← до змісту

Травмоінформоване мистецтво

Травмоінформоване мистецтво — це підхід, що використовує мистецькі практики для підтримки осіб, які пережили травматичні події. 

Як і інші травмоінформовані підходи, він ґрунтується на розумінні того, що травма може впливати на нервову систему, психологічний стан і соціальний розвиток людини, а мистецтво здатне стати безпечним, невербальним способом осмислення й вираження пережитого.

Як зазначає Кеті Малькіоді — провідна експертка у сфері травмоінформованої арттерапії, — цей підхід зосереджується на ролі самої людини в процесі зцілення, поважаючи її культурний контекст, життєвий досвід і рівень готовності до самовираження.

Загалом, травмоінформоване мистецтво спрямоване на створення безпечного, чутливого до досвіду простору, у якому людина може вільно досліджувати й виражати себе, рухаючись до зцілення та відновлення відчуття власної цінності й сили.

Джерело: What Is Trauma-Informed Expressive Arts Therapy?, Trauma-Informed Art

← до змісту

Творчий процес

“Творчий процес — це послідовність етапів, у межах яких людина генерує нові та корисні ідеї або рішення. Зазвичай ці етапи включають підготовку, інкубацію, осяяння та перевірку”,

— Graham Wallas, The Art of Thought (1926)

Процес підготовки (preparation) включає збір інформації та ознайомлення з проблемою. Інкубація (incubation) передбачає підсвідоме обмірковування проблеми без активного зосередження. Осяяння (illumination) — це раптове усвідомлення рішення або ідеї. А перевірка (verification) — оцінка та доопрацювання ідеї.​

Сучасне визначення творчого процесу належить Марку Ранко, доктору філософії, директору досліджень і програм з креативності в Південному Орегонському університеті.

“Творчий процес — це когнітивна та емоційна діяльність, пов’язана зі створенням нових ідей, інсайтів або художніх проявів. Він охоплює пошук проблеми, генерування ідей, їхню оцінку та доопрацювання”,

— Марк Ранко, «Креативність: Теорії та Теми» (2007)

Більше про наукові підходи до визначення творчого процесу і креативності: The science behind creativity

← до змісту

Терапевтичний процес

Терапевтичний процес — це все, що відбувається між клієнтом і терапевтом та всередині їхньої взаємодії під час психотерапевтичного процесу. Це включає досвід, ставлення, емоції та поведінку як клієнта, так і терапевта, а також динаміку чи взаємодію між ними.

Є різні погляди на те, де саме та як відбувається терапевтичний процес. Так, багато дослідників вважають, що терапевтичний процес беззаперечно складається з взаємодій і комунікації, які відбуваються між пацієнтом і терапевтом під час регулярних сеансів терапії. З цієї точки зору терапевтичний процес охоплює всі події, які можна спостерігати та фіксувати під час сеансів терапії.

Однак інші дослідники визначають терапевтичний процес через зміни, яких пацієнти зазнають у процесі покращення. Цей підхід орієнтує спостереження переважно на досвід пацієнта та його активність як під час сеансів, так і поза ними, вважаючи багато з того, що відбувається під час сеансів, терапевтично інертним або неістотним.

Джерело: APA Dictionary of Psychology

← до змісту

Реакція на травму

На базовому рівні реакція на травму (trauma response) — це автоматична, самозахисна і несвідома відповідь, яку переживають люди в ситуаціях, подібних до травматичних або таких, що нагадують їм про минулу травму.

З нейробіологічної точки зору, реакція на травму — це специфічна відповідь, зумовлена фізіологічним процесом.

Коли ми переживаємо травматичну подію або щось, що нагадує про неї, активуються три частини мозку:

  • Мигдалина (її часто називають емоційним центром мозку),

  • Гіпокамп (відповідає за пам’ять),

  • Префронтальна кора (регулює емоції та імпульси).

Коли нас щось тригерить, активність мигдалини посилюється — ми стаємо більш емоційно збудженими, водночас активність префронтальної кори пригнічується — ми втрачаємо контроль над емоціями та імпульсами.

У гіпокампі активність знижується, що ускладнює мозку розрізнення між реальною загрозою і спогадом про минулу травму. Через це ми можемо реагувати на тригери інстинктивно й рефлекторно — ніби вони становлять загрозу для нашого життя.

Мигдалина також подає сигнали до гіпоталамуса, який активує нервову систему. У результаті в організмі виділяються гормони стресу: пришвидшується серцебиття і кровообіг, дихання стає частішим, загострюються відчуття тощо — все це готує нас до негайної відповіді на загрозу.

Коли ми стикаємося з загрозою, вмикаються інстинкти виживання: боротися (реагувати агресивно), тікати (відступити чи втекти) або «завмерти» (стан повної нерухомості).

Ключовою ознакою є те, що всі ці реакції автоматичні та не підлягають свідомому контролю.

Водночас деякі фахівці стверджують, що травматичні реакції можуть включати і «більш складні» соціальні відповіді, такі як прагнення догодити або брехня, оскільки людська природа (і травматичний досвід) стали більш складними в процесі еволюції.

Травма не завжди є раптовою і окремою подією (як, скажімо, зустріч із ведмедем), а тому стратегії виживання, які ми розвиваємо, можуть набувати більш соціально складних форм (особливо коли йдеться про тривалу міжособистісну травму, як-от насильство чи недогляд у період зростання).

У цьому сенсі сьогодні термін «травматична реакція» часто вживається у ширшому значенні — як механізм подолання, що виникає, коли ми стикаємося з тригерами (незалежно від того, є загроза реальною чи уявною), з метою захистити нас.

Джерело: What is a ‘Trauma Response,’ Actually? And How Many Are There?

← до змісту

Образність

Образність (imagery) — це когнітивний процес уявного відтворення сенсорної інформації, пов’язаної з п’ятьма органами чуття (зору, слуху, дотику, нюху та смаку). Образи можуть ґрунтуватися на реальному досвіді або виникати самостійно, без попереднього переживання.

Образність пов’язана з поняттям «образ» — ключовою категорією філософії, психології, культурології, естетики, літературознавства й мовознавства. Вона є основною ознакою мистецтва.

Перші спроби теоретичного осмислення образу відомі з античності (ейдос, мімезис — Демокрит, Платон, Аристотель, Плотін). У німецькій класичній естетиці (Кант, Шіллер, Шеллінґ, Геґель) образ розглядали як творче втілення ідеї, як вираження загального через індивідуальне, представлення сутності явища без урахування випадкового і ситуативного.

Як психічне явище образність почали досліджувати наприкінці XIX ст. (Вундт, Джеймс, Мюллер), що згодом привело до виникнення ґештальтпсихології (Келер, Вертгаймер, Коффка). У східнослов’янській традиції проблема образу вивчалася на перетині психології та мовознавства (Потебня, Овсянико-Куликовський, Ланге).

У ХХ ст. дослідження Піаже та Виготського описали розвиток образу від чуттєвого рівня до формування понять. Образність вивчали також Лурія, Рубінштейн, Гальперін, Леонтьєв. Значний вплив мав і психоаналіз Фройда.

Із появою когнітивістики у другій половині ХХ ст. інтерес до образного мислення зріс. Зокрема, Стівен Пінкер доводив, що мислення можливе без мовного посередництва, завдяки образам. Сучасні наукові підходи відображаються в естетичних концепціях, художніх практиках та різних галузях гуманітарного знання.

Джерело: APA Dictionary of Psychology, Енциклопедія сучасної України

← до змісту

Проєкція

Проєкція в психоаналітичних і психодинамічних теоріях — це процес, за якого людина приписує іншим власні позитивні або негативні риси, емоції й потяги. Найчастіше це захисний механізм, коли неприйнятні імпульси, переживання, думки чи обов’язки несвідомо переносяться на інших. Наприклад, людина, яка не дозволяє собі виявляти злість, може трансформувати «Я їх ненавиджу» на «Вони мене ненавидять».

Такі захисні стратегії можуть слугувати для виправдання упереджень або уникнення відповідальності. У важчих випадках це може призводити до параноїдальних уявлень — наприклад, коли людина, яка звинувачує інших у власних негараздах, починає вірити, що проти неї змовляються.

У класичній психоаналітичній теорії вважалося, що проєкція дозволяє уникати усвідомлення власних недоліків. У сучасному розумінні ця умова не є обов’язковою — людина може усвідомлювати проєктовану рису, але все одно приписувати її іншим.

Джерело: APA Dictionary of Psychology

← до змісту

Перенесення

Перенесення (transference) — у психоаналізі це процес, за якого пацієнт несвідомо переносить на аналітика почуття, переживання й бажання, що спочатку були спрямовані на важливих людей у дитинстві (наприклад, на батьків). Вважається, що через цей механізм пригнічений матеріал піднімається на поверхню, де його можна знову пережити, проаналізувати й опрацювати, аби виявити джерела теперішніх невротичних труднощів і послабити їхній вплив.

Хоча поняття трансферентності походить із психоаналізу, воно визнається важливим і в інших формах терапії — зокрема, у консультуванні та короткочасній динамічній психотерапії. У ширшому сенсі термін позначає несвідому схильність повторювати ранні моделі поведінки та проєціювати їх на нових людей у теперішньому житті.

Джерело: APA Dictionary of Psychology

← до змісту

Самовираження

Емоційне самовираження — це процес передання власних почуттів, емоцій і настроїв через вербальні, невербальні або творчі форми. Воно відіграє ключову роль у самопізнанні, встановленні зв’язків з іншими людьми, зниженні внутрішньої напруги та формуванні глибших стосунків.

Основні форми емоційного самовираження:

  • Вербальне — передавання емоцій через мову: слова, інтонацію, письмові висловлювання, спів тощо. Це один з найпростіших і найзрозуміліших способів комунікації почуттів.
  • Невербальне — жести, міміка, постава, зоровий контакт. Такі сигнали часто виражають емоції сильніше за слова, зокрема коли словами складно висловити внутрішні переживання.
  • Мистецьке — вираження емоцій через музику, живопис, танець, літературу. Цей спосіб дозволяє осмислити й передати складні або несвідомі емоційні стани.
  • Через соціальну взаємодію — спонтанне реагування на дії інших, наприклад усмішка, зітхання чи вигук здивування, як миттєвий прояв емоцій у спілкуванні.

Здатність до відкритого емоційного самовираження сприяє зниженню стресу, покращенню настрою та підтриманню здорових стосунків. Натомість пригнічення емоцій може призвести до виснаження, тривожності та психосоматичних проявів. Вираження почуттів також важливе для самоусвідомлення, розвитку емоційної компетентності та саморегуляції.

Джерело: Український психологічний ХАБ

← до змісту

Зцілення

Зцілення в психології — це процес відновлення після емоційних або травматичних переживань, який веде до внутрішнього добробуту та відчуття рівноваги. Воно передбачає роботу з емоційними “ранами”, зниження рівня стресу, а також підтримує особистісне зростання й розвиток життєстійкості. Зцілення є важливою складовою ментального здоров’я й може допомогти людині жити більш гармонійним і повноцінним життям.

Зцілення в психології проявляється по-різному. До прикладу, люди, які пережили травми внаслідок фізичного чи сексуального насильства, військових дій або аварій проходять терапію і підтримку, щоб подолати емоційні рани. Після втрати близьких важливо пережити етапи горя та отримати допомогу від фахівців або груп підтримки. Відновлення після залежності включає детоксикацію, реабілітацію та підтримку тверезості. Зцілення також передбачає роботу над самооцінкою і подоланням самокритики. Для лікування тривоги і депресії застосовують терапію, медикаменти і зміну способу життя, а також арттерапію, яка допомагає виразити і опрацювати почуття через творчість.

Терапевтичні підходи залежать від потреб людини. Наприклад, когнітивно-поведінкова терапія змінює негативні думки і поведінку; психодинамічна досліджує несвідомі конфлікти; експозиційна допомагає опрацьовувати травматичні спогади; медикаменти контролюють симптоми. Групи підтримки створюють відчуття спільноти і допомагають одужувати.

Джерело: Psychology Glossary

← до змісту

Співчуття до себе

Співчуття до себе — це поняття, що походить із буддійського вчення й означає некритичне ставлення до власних недоліків і невдач. Існує припущення, що тоді як самокритика може викликати негативні емоції, самоспівчуття, навпаки, сприяє психологічному добробуту, захищаючи людину від емоційних наслідків сприйманих невдач.

Згідно із формулюванням, запропонованим одним із ведучих експертів теми «співчуття до себе» доктором наук, Крістін Нефф, «співчуття до себе – це бути відкритим та зворушеним власним стражданням, переживати почуття турботи та доброти до себе, мати неосудливе ставлення до власної недосконалості та невдач, та розуміти, що особистий досвід є частиною загальнолюдського досвіду» (Neff KD. Self-compassion: An alternative conceptualization of a healthy attitude toward oneself. Self and Identity. 2003).

За думкою Крістін, «співчуття до себе» складається із трьох взаємопов’язаних компонентів: доброта до себе, або ставлення до себе по-доброму, на відміну від різкої критики; відчуття приналежності до загальнолюдської спільноти, усвідомлення того, що ми пов’язані з іншими людьми, які часто переживають ті самі труднощі, що й ми; усвідомленість (mindfulness), в важкі періоди життя намагання бути сфокусованим, і, з одного боку не відштовхувати від себе болючі почуття та думки,  а, з іншого боку, не дати їм себе поглинути.

Джерело: Центр когнітивно-поведінкової терапії

← до змісту

Посттравматичне зростання

Посттравматичне зростання (ПТЗ) — це позитивні психологічні зміни, які виникають у деяких людей після пережиття глибоких життєвих криз або травматичних подій. Цей феномен не заперечує наявність страждань, а навпаки, підкреслює, що саме боротьба з труднощами може призвести до переосмислення життя, себе та світу, відкриваючи нові можливості для особистісного розвитку.

Психологи Річард Тедескі та Лоренс Калгун, які вперше описали це явище в 1990-х роках, виділили п’ять основних сфер, у яких можуть відбуватися позитивні зміни: глибше усвідомлення цінності життя, зміцнення міжособистісних стосунків, відкриття нових життєвих можливостей, зростання особистої сили та розвиток духовності або зміна світогляду.

Важливо відзначити, що ПТЗ не є синонімом стійкості. Стійкість означає здатність швидко відновлюватися після труднощів, тоді як посттравматичне зростання передбачає глибокі внутрішні зміни, які виникають у процесі подолання травми.

Джерело: Psychology Today, Lorna Collier’s “Growth after trauma”

← до змісту

Стійкість

Стійкість або резильєнтність — це процес і результат успішної адаптації до складних або травматичних життєвих обставин, зокрема завдяки гнучкості мислення, емоцій і поведінки, а також здатності пристосовуватись до зовнішніх і внутрішніх викликів.

На здатність людини долати труднощі впливають кілька чинників: її ставлення до світу, спосіб взаємодії з ним, наявність і якість соціальної підтримки, а також ефективність обраних копінг-стратегій.

Психологічні дослідження підтверджують, що навички та ресурси, пов’язані з резильєнтністю, можна розвивати й практикувати.

Джерело: APA Dictionary of Psychology

← до змісту

Розширення можливостей

Розширення можливостей (empowerment) — це психологічний і соціальний процес, що полягає в набутті людиною знань, навичок та впевненості, необхідних для того, щоб активніше впливати на власне життя, ухвалювати рішення й нести відповідальність за них. Це поняття передбачає перехід від пасивності до активної участі в особистісному розвитку, соціальних відносинах або терапевтичному процесі.

У психотерапевтичній практиці розширення можливостей означає підтримку людини у відновленні суб’єктності: допомогу в усвідомленні своїх потреб і цінностей, формуванні внутрішньої опори, здатності діяти, ставити цілі та досягати їх. Такий підхід сприяє зміцненню самооцінки, розвитку відповідальності та почуття контролю над життєвими обставинами.

У сфері охорони здоров’я та соціального догляду термін означає надання клієнтам або пацієнтам реальної участі в ухваленні рішень, що стосуються їхнього життя й добробуту. Йдеться про створення умов, у яких людина почувається почутою, поінформованою та здатною обирати, з урахуванням її потреб, переконань і способу життя. У догляді на дому, наприклад, це означає підтримку самостійності та повагу до рішень людини в питаннях щоденної рутини, медичної допомоги чи соціальної взаємодії.

Джерело: APA Dictionary of Psychology, Care Learning

← до змісту

Ретравматизація

Ретравматизація або повторна травматизація — це процес, за якого людина знову переживає симптоми попередньої травми під впливом нових подій або стимулів, що нагадують про первинну травматичну ситуацію. Це може відбуватися як свідомо, так і несвідомо, спричиняючи інтенсивні емоційні, фізіологічні та поведінкові реакції, подібні до тих, що виникали під час первинної травми.

Ретравматизація часто виникає, коли нові ситуації або сенсорні подразники (звуки, запахи, образи) нагадують людині про попередню травму. Наприклад, особа, яка пережила пожежу, може відчути сильну тривогу або паніку при вигляді полум’я на екрані телевізора. Це пов’язано з тим, що мозок не завжди здатний чітко розрізнити минуле і теперішнє, що призводить до повторного переживання травматичних подій.

Важливо відрізняти ретравматизацію від звичайних тригерів. Хоча обидва явища можуть викликати дискомфорт, ретравматизація характеризується більш інтенсивною реакцією, що може включати флешбеки, нічні кошмари, підвищену тривожність та інші симптоми посттравматичного стресового розладу (ПТСР).

Джерело: Lido Wellness Center, Khiron Clinics

← до змісту

Вторинна травма

Вторинна травма — також відома як втома від співчуття, вторинна травматизація або вторинний посттравматичний стрес — виникає тоді, коли людина зазнає глибокого впливу через травматичний досвід іншої особи.

За словами Сабі Гаруні Лурі, ліцензованої шлюбної та сімейної терапевтки, засновниці Take Root Therapy, вторинна травма — це стресова реакція, що виникає у відповідь на почуту або побачену чужу травму. Йдеться як про емоційні страждання, так і про фізичний біль.

Інакше кажучи, непрямий контакт із травматичним досвідом — часто через розмови про події чи надання безпосередньої допомоги — може спричинити травматизацію того, хто слухає або підтримує.

Вторинна травма зазвичай розвивається внаслідок постійного контакту з чужим болем, і супровідний інтенсивний, хронічний стрес стає частиною повсякденного життя.

Інколи вторинну травму плутають із професійним вигоранням. Попри схожі симптоми й прояви, вторинна травма безпосередньо пов’язана з переживанням або свідченням травматичних подій. Вигорання ж може мати інші причини, зокрема надмірне або виснажливе робоче навантаження.

Згідно з дослідженням 2016 року, симптоми вторинної травми подібні до проявів посттравматичного стресового розладу (ПТСР).

Поширені симптоми включають:

  • нічні кошмари, пов’язані з історіями пацієнтів;
  • нав’язливі думки;
  • порушення сну;
  • уникання клієнтів або спроби знеохотити їх ділитися травматичним досвідом;
  • гіперпильність або підвищена тривожність;
  • спалахи гніву;
  • тривожність;
  • апатія або депресивні стани;
  • фізичне виснаження;
  • зловживання алкоголем, психоактивними речовинами або їжею як спосіб подолання стресу;
  • посилене осудження або зростаюче роздратування щодо клієнтів чи своєї роботи.

Вторинну травму часто описують як явище, притаманне людям, які працюють у сфері прямих послуг — особливо тим, хто безпосередньо взаємодіє з людьми, що пережили або опрацьовують травматичний досвід.

У людей, які зазнають вторинної травматизації й працюють у сферах допомоги, може знижуватися здатність підтримувати інших із тим самим рівнем емпатії, ефективності та виваженості у прийнятті рішень.

Найчастіше вторинна травматизація виникає серед фахівців таких професій, як: працівники сфери психічного здоров’я, парамедики, рятувальники, лікарі та медичний персонал відділень інтенсивної терапії та невідкладної допомоги, медсестри, які надають паліативну допомогу, соціальні працівники, працівники служб захисту дітей і людей з інвалідністю, поліцейські, пожежники.

У разі підозри на вторинну травму Американська академія педіатрії радить:

  • брати вихідні, коли це можливо, щоб відпочити наодинці або провести час із родиною та друзями;
  • виділяти час на розвантаження перед поверненням додому;
  • залишати роботу на роботі, зокрема й комп’ютер;
  • достатньо відпочивати та висипатися;
  • слідкувати за регулярним харчуванням і пити достатньо води;
  • ділитися своїм досвідом вторинної травматизації з кимось, кому довіряєш.

Якщо цей досвід починає негативно впливати на особисте чи професійне життя, варто звернутися по підтримку — до груп взаємодопомоги або до фахівця з психічного здоров’я, який працює з темою травми.

Джерело: PsychCentral

← до змісту

Вразливість

Вразливість — це здатність людини або спільноти зазнавати впливу зовнішніх чи внутрішніх факторів, які можуть завдати шкоди, викликати страждання чи порушити внутрішню рівновагу.

Вразливість часто розглядається не лише як ризик, а й як сила: вона дозволяє нам пізнати себе краще, відкритися та створювати глибокі взаємини з іншими людьми.

Прийняття своєї вразливості, як і прийняття емоцій, може бути одним із способів регуляції. Він передбачає визнання емоцій, особливо негативних, як нормальних реакцій на стресові події, без оцінювання чи уникнення цих емоцій.

Джерело: PsychologyToday

← до змісту