Лекція Анжели Кеннеді “Виявлення та управління ризиками у травмоінформованому мистецтві”

У цій лекції Анжела Кеннеді розповіла про нашу реакцію на тривалий стрес та ризики подальшого травмування. Пояснила, чому так важливо говорити про травму і як потрібно вислуховувати людину, що пережила травматичний досвід. Також Анжела поділилася своїми спостереженнями щодо того, як можна розпізнати, уникнути і подолати стрес, як на особистому, так і на колективному рівні.

Анжела Кеннеді — професорка, клінічна психологиня і лідерка травмоорієнтованого підходу у Великобританії. Вона має за плечима чималий досвід роботи на вищих керівних посадах у системі Національної служби охорони здоров’я та Інтегрованої системи охорони здоров’я Великобританії. Крім того, Анжела є феміністкою і мисткинею, і зараз працює над створенням документального фільму про те, як медики переживають власні спроби суїциду.

Пропонуємо відеозапис і конспект лекції для тих, хто не зміг приєднатися до зустрічі. Ця лекція буде корисною не тільки для студентів і фахівців мистецького профілю, психологів, арттерапевтів та всіх, хто цікавиться темою травми та її впливом, але також для широкого кола людей, оскільки в лекції розглядаються теми, про які важливо знати кожному.

Свою лекцію Анжела Кеннеді розпочала з твердження, що мати травму не завжди означає бути травмованим. Травматичні події це будь-які ситуації, які негативно впливають на наш з вами психологічний стан. Вони спотворюють сприйняття навколишнього світу і заважають швидко впоратися з травматичною ситуацією. Ми можемо зазнавати травми через речі, які робимо особисто, або через дії, які вчиняються проти нас. Втім, згідно з останніми дослідженнями, нам не обов’язково переживати травмуючий досвід особисто, оскільки можемо травмуватися, виступаючи й свідками травм інших людей. 

Травматичні події викликають дуже різні види реакцій. Ми травмуємося, коли перебуваємо в дуже молодому віці, коли відчуваємо себе ізольованими і пораненими, коли подія триває довше, ніж нам хотілося б, коли ми відчуваємо тісний зв’язок з людиною, яка нас травмує, або з країною, через яку ми переживаємо травму. Травматичний ефект набуває більшої сили, коли ми втрачаємо розуміння ситуації. У цьому випадку велике значення мають соціальні зв’язки та нові навички. Вони можуть спричинити навіть посттравматичне зростання, за умови, що ми знаходимо глибокий зміст у наших проблемах, рефлексуємо та цінуємо підтримку, яку отримуємо.

Говорити і слухати

Дуже важливо розповідати іншим людям про те, що нас турбує. Просте проговорення травмуючого досвіду має велике значення. Це допомагає вивільнити велику кількість емоцій, завдяки чому ми здатні відчути полегшення. Але у деяких випадках така розмова може зробити наші відчуття більш реальними і ускладнити ситуацію ще більше. Тому важливо говорити з людиною, яка вас підтримає.

Вислуховуючи людину, яка розповідає про свою травму, ви допомагаєте їй уникнути переходу травми у довготривалий стан. Може здатися, що слухати це дуже легко. Але буває так, що слухати жахливі речі важко. Крім того, ми можемо мати власний досвід, подібний до того, про який нам розповідають. В такому випадку розмова може спровокувати реакції, яких ми не бажаємо. Тому бути готовими вислухати іншу людину означає усвідомлювати можливість появи чогось складнішого, ніж просто співчуття. Ми маємо бути свідомими того, що можемо відчувати злість, відразу, небажання вірити, слухати далі, вскочити посеред розмови зі своєю порадою, але найкраще, що ми можемо зробити, — це просто слухати з максимально нейтральною реакцією, залишаючись м’якими і ніжними. Повірте, це справжній привілей, що вам довірили таку розмову.

У Великобританії фахівці, що працюють з травмою, мають перелік рекомендацій від урядової організації щодо процедури вислуховування подібних розповідей. 

• Утримувати власні реакції, натомість випромінюючи тепло і нейтральність суджень.
• Повторювати частини почутого, щоб показати, що ми дійсно слухаємо.
• Не випитувати деталей, поки людина сама все не розповість. 
• Переконатися, чи не перебуває людина досі у небезпеці.
• Поцікавитися, який вплив ця подія мала на людину.
• Запропонувати їй можливі джерела підтримки і подальше обговорення.
• Якщо ви належите до правозахисної організації, скористайтеся протоколом або затвердженою процедурою подальшого захисту цієї людини. 
• Якщо йдеться про скоєний злочин, занотуйте або зафіксуйте почуте, адже в якийсь момент це може стати доказом у суді. 

Організації в Шотландії мають схожі рекомендації. Вони включають поради щодо того, як розпізнати наявний ризик або повторну віктимізацію, як забезпечити безпечний стан і захист, та як скерувати людину до організацій, які будуть в змозі забезпечити їй подальшу безпеку.

Як ми реагуємо на загрозу?

Варто розуміти, що всі реакції на загрозу є абсолютно нормальними, а біля 20% населення взагалі є доволі захищеними від складних реакцій. В інших випадках ми відчуваємо приплив енергії, що закликає нас до рішучих дій. Це наша симпатична нервова система. Ми можемо стати агресивними та намагатися контролювати ситуацію. Можемо спробувати втекти або уникати ситуацію. Можемо ніби застигнути. Але навіть в такому стані ми залишаємося повністю сфокусованими на небезпеці. Наше тіло реагує, зростає кров’яний тиск. Коли небезпека триває досить довго, деякі наші реакції перетворюються на звички. Коли одна небезпечна ситуація переходить в іншу, наша парасимпатична система реагує трохи дивно: ми можемо почуватися втомленими та онімілими, не розуміючи, що це частина захисної реакції нашого організму. Це допомагає нам дещо відпочити. Тому людям, які ведуть досить активний спосіб життя, рекомендується давати тілу відпочити, уповільнитися. Коли ми почуваємося ніби в пастці і не можемо з неї вийти, наше тіло переходить у такий стан, в якому більш можливими стають вигорання і депресія. Але є і гарні новини: ми маємо систему захисту від подібних станів, яка характеризується високим ступенем залежності від інших людей, тому ми часто шукаємо підтримки і допомоги ззовні, що одночасно лікує і робить нас складними соціальними представниками тваринного світу. 

Ризики, пов’язані з травмою

Інший вид реакції на травму — дисоціація. Це відчуття, ніби ми дивимося на себе збоку. Ми не відчуваємо зв’язку між мозком і тілом, відчуваючи натомість відокремлення. В такому стані людям здається, що їх несе потоком, а речі здаються нереальними. Така реакція є досить поширеною. Тут варто зазначити, що ми часто чуємо у травмоінформованій риториці, що всі відчуття дозволені. Але також варто пам’ятати, що деякі з них можуть бути доволі небезпечними і спричинити такі ризики, як самогубство, втеча, вбивство, несамовита лють, сексуальна експлуатація, проблеми в сім’ї. Звісно, ми звикли думати, що ми — хороші люди, тож це не про нас, але екстремальні ситуації провокують екстремальні емоції і вчинки. Крім того, існують закономірності, які можуть зробити ці ризики більш вірогідними: до прикладу, вважається, що чим більше людина в дитинстві зазнавала жорстокості, тим ймовірніше, що в дорослому житті вона може скоїти спробу самогубства. Дуже часто наша реакція на жорстокість або травму проявляється лише з часом.

Одна з речей, яку ми можемо зробити у випадку, якщо наш друг або колега переходять в екстремальну фазу і втрачають контроль, це мати так званий безпековий план. Він має містити наступні речі: 

• ознаки, характерні для небезпечного стану,
• те, яким чином вони самостійно можуть допомогти собі,
• речі, які можуть зробити для них інші люди. 

Важливо мати цей план у письмовому вигляді, адже людина, яка переживає емоційну кризу, не в змозі ясно мислити. Такий план допоможе вчинити правильно.

Емоційні системи

Анжела виділяє три емоційні системи, які мають перебувати в балансі. Крім системи, що відповідає за реакцію на загрозу, існує також те, що робить нас цілеспрямованими і приносить нам задоволення і радість. Ця система (drive) є дуже швидким способом владнати наш емоційний негативний стан. В цьому режимі ми залишаємося активними, продовжуємо щось робити, і таким чином нейтралізуємо стан стресу. 

Є ще одна емоційна система, яку Анжела називає “connected”, і за її переконанням, це найкращий спосіб запобігти стану тривожності і стресу. Ця зона відповідає за наші соціальні зв’язки і цінності. Ми отримуємо задоволення і заспокоєння, розуміючи, що інші люди нас цінують і турбуються про нас. Тобто фокусуючись на цьому, ми не просто долаємо стрес і знешкоджуємо загрозу, а створюємо відчуття зв’язку з іншими людьми, усвідомлюємо свою цінність і будуємо оточення, в якому всі будуть почуватися у безпеці. Хіба це не дивовижно, що ми здатні регулювати нейробіологічні системи один одного? 

Анжела також навела приклади досліджень, які підтверджують її висновки. На одному з них зафіксовано експеримент, завдяки якому можна зрозуміти важливість комунікації між матір’ю і дитиною. Ця комунікація не втрачає силу з дорослішанням. Посмішка, рух головою можуть допомогти людині відчути зв’язок і значимість. 

Другий експеримент показує важливість підтримки у ситуаціях, коли нам щось здається небезпечним, і ми вагаємось. Така підтримка заохочує нас вчинити необхідну дію. Звісно, легко заохочувати до дій, коли йдеться про нашу дитину, і ми почуваємося впевненими у своїй правоті, важче, коли це дві дорослі людини, і ще важче, коли ми не впевнені в тому, в чому заохочуємо іншу людину. Але вплив такої підтримки очевидний. 

Співчуття як мотивація 

За думкою Анжели, співчуття це такий спосіб мислення, який відноситься до емоційної системи “connected”. Існує два аспекти співчуття: те, що ми помічаємо страждання іншої людини, й те, що ми робимо для того, щоб зменшити ці страждання. Співчуття має різні напрямки руху. В більшості випадків ми звикли думати про нього, як про дії, які ми вчиняємо заради когось. Але також є інші два напрямки. Перший це те, що ми маємо бути здатними сприймати доброту і співчуття від інших людей, використовуючи це для нашого блага. Для деяких людей це досить складно. І друге це те, як ми сприймаємо себе самих. Наприклад, наскільки критичними ми є відносно себе, чи не занадто сильно ми себе підштовхуємо до дій, чи не вважаємо, що ми не маємо права бути втомленими та інше. Думаючи про співчуття в усіх трьох напрямках і спираючись на емоційну систему “сonnected”, ми можемо досягти того, що почуватимемося здоровими. 

Солідарність в організаціях 

Говорячи про організації, ми можемо сприймати співчуття як фасилітатора соціальних зв’язків. Це маленькі добрі вчинки. Є дві речі, які дозволяють їх впроваджувати більш м’яко —  те, як ми організовуємо свій час і простір, щоб уможливити підтримку інших та забезпечити умови, за яких у людей буде достатньо ресурсів і можливостей виконувати свою роботу. Ще одна дуже важлива річ — це те, як ми знаходимо слова, щоб говорити про добрі вчинки. Якщо ми фокусуємося лише на історіях про травму і стрес, це стає організуючим принципом нашого життя. А коли розповідаємо історії про надію, коли ми відкриті до того, щоб прийняти підтримку у моменти втоми, ми забираємо таким чином напругу з травми. 

“Солідарність групи забезпечує найсильніший захист від терору і відчаю, а також найсильнішу протиотруту від травматичного досвіду. Травма ізолює…” — писала Джудіт Герман, письменниця, дослідниця і авторка книги “Психологічна травма та шлях до видужання”. Солідарність, як її розуміє Анжела, це співчуття в групі людей. Коли ми слухаємо і чуємо, ми демонструємо солідарність з іншими людьми. Це створює цінне місце в групі для кожного з нас, адже тоді всі навколо відчувають, що вони тут задля підтримки один одного. Варто розрізняти два поняття безпеки, які в англійській мові мають різні терміни — safety і safeness. Перше — це відсутність загрози як такої. Друге — весь набір соціальних зв’язків, які дозволяють регулювати травму і дають людині відчуття безпеки.

В більшості організацій наразі існує проблема з етикою безпеки, яка використовується відносно співробітників. Організації мають положення, в яких міститься перелік питань для роботи з людьми в травмованих групах. Наприклад, чи має людина доступ до необхідної підтримки. Якщо ні, то чи буде безпечним продовжувати цю розмову. Чи є у вас необхідна страховки, яким чином здійснюється фіксація існуючих ризиків, чи маєте абсолютну волю щодо оцінювання ситуації і так далі. Очевидно, що наголос тут на безпеці у значенні safety, тоді як фокусування на safeness забезпечило б більш тривале відчуття безпеки і, можливо, з часом позбавило б стану травми. 

Перша допомога у випадку колективного стресу у період гострої кризи

Цей перелік дій може застосовуватися одночасно як профілактичний засіб і перше втручання в ситуації гострої кризи. 

• Надавайте співробітникам чітку інформацію з достовірних джерел.
• Визнайте, що будь-яка реакція на загрозу є звичним явищем і вродженою стратегією виживання. 
• Забезпечте місце відпочинку.
• Робіть добрі вчинки відносно один одного.
• Проводьте тренінги.
• Підтримуйте неформальні зв’язки, які вже існують. 
• Забезпечте співробітників інформацією про конфіденційні місця, які були б доступні, і куди вони могли б звернутися за підтримкою. 
• Допускайте гнучкість щодо особистих обставин. 
• Співпрацюйте з іншими установами і організаціями. 
• Проводьте спеціалізовані навчальні програми для старших керівників, щоб вони усвідомлювали потенційний вплив своїх рішень. 
• Розповідайте історії надії.

Самодопомога

Коли ми говоримо з людьми, які намагалися вкоротити собі життя, корисним буде зрозуміти, що допомогло їм віднайти цінність життя і відмовитись від суїциду. Ось відповіді — соціальні зв’язки, визнання нашого вибору, участь у корисних справах. Необхідно шукати людей, від яких ми можемо отримати допомогу і відчути добро; змінити своє життя таким чином, щоб тепер ми вважали його кращим; чіткіше розуміти свої думки, почуття і поведінку; здобути нове відчуття ідентичності через вироблення більшої самоповаги до себе. Мистецтво у всіх своїх проявах може допомогти реалізувати всі ці речі, адже воно допомагає прожити і усвідомити негативний досвід, прийняти себе, відчути зв’язок з іншими та надію на краще життя.

Коли ми слухаємо, ми стаємо свідками. Вислуховуючи історію людини, яка пережила травму, ми усвідомлюємо цінність власного життя. Ми намагаємося вчитися на чужих помилках. Але дуже часто ми сприймаємо ці історії занадто близько до серця. Перебуваючи у стресі, люди можуть не оцінити наші з вами зусилля. Або у випадку, коли справедливого вирішення проблеми не існує, ми можемо залишитися з відчуттям емоційного тягаря. Це може порушити нашу віру у світ.

В будь-якому випадку ми маємо знати, які речі дозволяють нам побачити, що людина переживає стрес. Це порушений сон, потреба в алкоголі, перепрацювання, намагання бути дуже добрим до інших, прокручування одних і тих самих думок, подій.

Ми повинні також усвідомлювати, які речі сигналізують про те, що ми особисто потребуємо допомоги і уваги до свого стану. Ми можемо спостерігати в себе наступні речі: виснаження нашого співчуття; моральна ураженість, в якій ми відчуваємо себе так, ніби ми зневірилися у своїх моральних цінностях; вигорання; посттравматичний стрес, в якому маємо нав’язливі спогади щодо неприємного досвіду. 

Є багато способів, за допомогою яких ми можемо запобігти цим відчуттям. Наприклад, піклуватися про ментальне здоров’я, уникати “ідентичності героя”, заохочувати співчутливе лідерство на роботі, фокусуватися на соціальних зв’язках. Кожен має прислухатися до своїх червоних прапорців і приймати правильні рішення.

Лекція відбулася 29 квітня 2024 року у межах пілотного проєкту з травмоінформованого мистецтва для українських університетів, започаткованого українськими та британськими експертами з Харкова, Львова, Івано-Франківська, Кропивницького, Лондона та Единбургу за ініціативи Art Therapy Force.