З 20 по 24 липня у межах Healing Arts Lviv відбулася Школа травмоінформованого мистецтва. Ми відкрили її інспіраційною промовою Крістофера Бейлі, керівника напряму Arts & Health Всесвітньої організації охорони здоров’я та співзасновника Jameel Arts & Health Lab.
Далі — повний текст промови Крістофера, який нам видається цінним для розуміння того, як мистецтво може бути дієвим інструментом відновлення та підтримки як індивідуального, так і колективного досвіду.
Прислухайся до серцебиття своєї мами. Відчуй рівний ритм її дихання. Він стане ритмом твоєї мови, твоєї ходи, твоїм темпом протягом усього життя.
Часом ти чуєш приглушений звук, немов мелодію поверх басу. Це голос твоєї мами. Кажуть, що звук віолончелі має той самий тональний діапазон, який дитина сприймає в утробі, слухаючи материнський голос.
Усі твої потреби задоволені. Тобі тепло. Ти ситий.
А потім, одного дня, проти твоєї волі, тебе виганяють із цього ідеального світу. Раптово ти опиняєшся серед шуму, яскравого світла, незвичних запахів, грубих текстур і холоду. І тобі не хочеться там бути.
Тебе насильно викидають у цей світ. І у відчаї, розчаруванні, страху і гніві твоє тіло випускає первісний крик. І цей крик рятує: він запускає твоє серце й дихання.
Він фактично приносить тобі життя. Травма тут має своє призначення. Бо не всяка травма — лише тягар.
Деяка травма веде до нового стану буття. Наступне, що з тобою відбувається, — тебе кладуть на руки матері, наляканого, відчуженого. Ти раптом відчуваєш щось тепле й м’яке біля щоки.
Це мамині груди. Прокидається інстинкт шукання. Твої губи знаходять шлях.
Ти знаходиш сосок і вперше отримуєш живлення. У цей момент твої очі починають фокусуватися, але ти можеш бачити лише на відстані, рівній від твого обличчя до маминого. Усе інше розмите. Тож перше, що ти бачиш, — її люблячий, лагідний погляд.
І ця любов у її очах запускає зміни в твоєму мозку. З’являється здатність дзеркальних нейронів відчувати те, що відчуває інша людина. І вперше від початку твого життя ти вже не сам.
Ми знаємо, якщо цей момент перервати, у дитини зростає ризик у майбутньому стати емоційно відчуженою, навіть соціопатичною. Це надзвичайно важлива мить — її не можна зруйнувати.
Саме на цьому фундаменті починається твоя подорож: ти вчишся будувати зв’язки з людьми, формуєш себе і вчишся жити у цьому світі.
У перші дні мама намагається спілкуватися з тобою, роблячи це мелодійно, немовби піснею. Перші її звуки — це не слова, бо їх ти ще не розумієш. Це радше інтонації, наспівування. Наш перший досвід спілкування — це спів.
Еволюційні біологи вважають, що спів і музика з’явилися раніше за мову. Це підтверджується і в дослідженнях травм мозку. Якщо зона Брока, центр мовлення, ушкоджена травмою чи інсультом, ми все одно здатні співати. І саме спів часто використовують у реабілітації — пацієнти, які втратили здатність говорити, вчаться про все співати. І мозок поступово знаходить нові шляхи, які перебирають на себе цю функцію.
Згодом мама бере твої крихітні ручки й ніжки і грається з ними. Це відбувається природно, інтуїтивно. Вона й сама не завжди розуміє чому — просто це мило і приносить радість. У відповідь вона бачить твою усмішку.
Та насправді в цей момент вона пробуджує в тобі відчуття пропріоцепції — здатність мозку відчувати власне тіло, пов’язувати його з іншими людьми та зі світом навколо. Це дає тобі відчуття зв’язку й належності до світу.
Коли ти трохи підростаєш і починаєш пізнавати світ разом із мамою, стається інша важлива річ: дитина в візочку показує на білку чи картину, а потім дивиться на маму, ніби питаючи: «Ти теж це бачиш? Ти так само здивована, як і я?». І мама перебільшено відповідає: «Так, правда ж чудово?».
У цю мить спільної уваги народжується досвід сім’ї та спільноти. Бо коли ти щось відкриваєш і поруч є хтось, хто відкриває це разом з тобою, в мозку виділяється окситоцин — гормон прив’язаності. Так формується відчуття спільності й спільної ідентичності. І ці процеси, закладені ще в ранньому дитинстві, розвиваються і супроводжують людину все життя.
На ранніх етапах розвитку людства, коли мисливці-збирачі поверталися з дикої природи й хотіли розповісти племені, що бачили — яку їжу знайшли, які загрози чекають, — вони збиралися довкола вогнища й через пісні та танці буквально відображали світ, аби його зрозуміти. Подібно до того, як вовки чи птахи «відгукуються» одне одному, створюючи карту довкілля та зв’язків між собою.
Пісня, танець і оповідання від початку були не лише способом обміну інформацією, а й способом взаємодії зі світом, надання йому сенсу та формування відчуття належності.
І зрештою, коли ми говоримо про мистецтво й здоров’я, то так, мистецтво має безліч користі для здоров’я, і я міг би докладно про це розповісти. Але найважливіше інше: мистецтво виникло для того, щоб підтримати нашу індивідуальну й спільну потребу в сенсі та відчутті належності.
Коли ми говоримо про випробування, з якими стикаємось у житті — про конфлікти, труднощі, боротьбу, — то якщо ми виростаємо в середовищі, де є зв’язок і любов, якщо нас виховують із доступом до інструментів творчого самовираження — руху, танцю, оповіді, зображення, — це не просто розвага. Це набір інструментів стійкості, спосіб не лише впоратися з тим, що може випасти на нашу долю, а й навчитися розквітати, не просто виживати, а й жити повноцінно, відчувати, відзначати й святкувати миті радості.
Одне з того, що я відчув, коли був із вами в Україні, — це величезна кількість методик, які я бачив у різних контекстах. Вони виникали природно й допомагали людям проживати те, що з ними відбувалося тут і тепер.
Пригадую, як у громадському центрі я побачив дітей, переміщених зі сходу. Без жодних інструкцій, без хореографії лунала українська музика, і єдиним завданням для цих підлітків, у яких були помітні симптоми травматичного досвіду — темні кола під очима, відсторонений погляд, у декого випало все волосся, — було слухати музику й повторювати темп і рухи людини поруч. У результаті виникла поведінка «зграї»: вони почали уважно стежити один за одним, і без жодної постановки з’явився ритм спільного танцю. Обличчя осяяли усмішки, почало з’являтися відчуття зв’язку, а невдовзі простір наповнився сміхом.
Це був неймовірний досвід і приклад травмочутливої мистецької практики, яка може безпосередньо допомогти людям, що пережили екстремальні події, навіть без занурення у глибоку терапію.
Інший приклад — робота, яку я спостерігав у львівському реабілітаційному центрі Unbroken. Там колишні військовополонені, що через насильство, пережите у в’язниці, перебували у важкому психотичному стані, не мали достатньої активності у фронтальній корі мозку. Традиційні методи не давали результату. Розмовна терапія неминуче викликала флешбеки й провокувала агресивний стан. Медикаменти — антипсихотики, опіоїди, антидепресанти — заспокоювали, але не відновлювали мозкову активність. Єдиним, що дійсно допомогло, стала арттерапія: вже за шість тижнів активність мозку відновилася.
Це були ті інновації й прекрасна робота, які я знову й знову бачив в Україні й щоразу думав: це потрібно задокументувати й показати світові. Над цим уже працює група людей, дехто з яких, думаю, є зараз у цій залі. Вони розробляють масштабне дослідження, щоб зрозуміти не лише наукові механізми, а й те, як поширювати цей досвід — не тільки в Україні, а й у схожих ситуаціях у світі.
Частиною нашого внеску є моя робота як співдиректора Jameel Arts & Health Lab. Під час пожеж у Лос-Анджелесі на початку року ми створили методичний посібник для митців, які працюють у гуманітарних контекстах. У ньому йдеться не лише про те, як безпечно залучати мистецтво в екстремальних ситуаціях, а й про те, як подбати про себе, адже самодопомога має велике значення.
Зараз ми перекладаємо цей документ українською. І я сподіваюся, що, коли приїду до України наступного разу, зможу особисто провести з вами і вашими колегами семінари — щоб перевірити на практиці й зрозуміти, наскільки воно є корисним для вас і тих, кому ви допомагаєте.
І, мабуть, останнє, перед тим як ми перейдемо до розмови, хочу поділитися особистим прикладом того, як мистецтво допомогло мені знайти справжній сенс у ситуації крайнього випробування.
Як ви, мабуть, знаєте, я не бачу. У мене термінальна глаукома. Я втратив більшість зору, і коли це сталося, я відчув себе вигнанцем із світу.
Я відчував себе в еміграції. Мені здавалося, що у мене відібрали спосіб насолоджуватися світом. Я адаптувався і навчився жити з білою тростиною та затемненими окулярами, навіть розвинув ехолокацію. Моя зорово-коркова кора поступово пристосувалася й почала використовувати звук, щоб створювати уявлення про фізичний простір навколо — дивовижний приклад нейропластичності, яку розвиває кожна людина, що втрачає зір. Але це зовсім не змінило мого відчуття вигнання та ізоляції від світу.
Одного дня мене запросили виступити у Welcome Trust у Лондоні. Це було до пандемії, і я зробив те, що часто роблю перед виступом: вирішив піти на концерт. У Лондоні, в St. Martin-in-the-Fields неподалік Trafalgar Square, саме грав оркестр. Коли я перетинав Trafalgar Square у натовпі, мене почало штовхати, і в моєму сліпому стані я розгубився. Коли мене носило цим морем людей, серце калатало, дихання стало важким, я пітнів.
У мене була панічна атака. І коли мене, нарешті, «викинуло» з цього шторму людства, я опинився не там, де планував, і замість того щоб стояти перед St. Martin-in-the-Fields, опинився перед Національною галереєю. Моє серце здригнулося: роками я уникав музеїв — вони колись приносили мені радість, а тепер, із спотвореним, «забрудненим» зором, я бачив у картинах лише розмиту темінь.
Але я все одно зайшов, щоб сховатися від натовпу, і опинився у залі з полотнами британського художника Тернера. Я дивився на них, бачив ці монументальні морські пейзажі зі штормами, хмарами, хвилями, туманом і кораблями в бурі. І в якийсь момент відчув на щоці смак солі. Я подумав, може, це солона вода зі шторму на картині? Ні — це були сльози, що котилися по щоках.
Бо в цьому трикутнику — давно померлий художник, його творіння і мій власний досвід — я побачив, що спосіб, у який Тернер малював і бачив світ, ідентичний тому, як я бачу світ крізь брудну завісу моєї глаукоми. Вперше я зміг уявити, що мій спосіб бачити світ може бути прекрасним.
Так само, як ви охоче закриваєте очі, щоб насолодитися келихом червоного вина, так само, як закриваєте очі, щоб глибше відчути прекрасну музику, так само, як закриваєте очі, щоб провести рукою по ніжному вигину передпліччя коханої людини, так і я тепер приймаю закриття очей, щоб глибше розділити цей момент із вами.
Дякую.